УКРАЇНСЬКА IДЕЯ: спроба спіймати хвилю

Богемно-політична дискусія навколо розуміння української ідеї ризикує задушити цю ідею ще в колисці. Баталії між фольклорними та модерними інтелігентами, на жаль, не приводять ні до чого, окрім взаємних образ та скандалів. Страждає від подібних дебатів лише добре ім'я та гідність української нації, яку раз у раз таврують то загальмованою, то креолізованою, то ще якоюсь. Сьогодні, після Тузли, під час якої українська нація відчула себе територіально, прийшов час нарешті розібратися із національною ідеєю прагматично. Принаймні в цій статті автор зробить таку спробу.

НОВИЙ УКРАЇНЕЦЬ: ХТО ВІН?

У межах будь-якої підсвідомої національної програми слід розрізняти політичну культуру як середовище (сприятливе або несприятливе) та уявлення про націю, яке побутує серед «інших». Ці дві парадигми постійно перебувають між собою в підживлюючих і часто суперечливих зв'язках. Політична культура розбудовується історією, зовнішнє сприйняття — політичною елітою.

Історія — це історія генерацій, що нині живуть і діють. Політична еліта — це ті, хто впливає на процес прийняття рішень. Я навмисно звужую, аби уникнути недоречних зауважень на кшталт «Яка там еліта?» або «А як же Київська Русь?». Подібні запитання доречні під час міжфракційних суперечок у політиці та експертному середовищі, але на стрижньовий лейтмотив національного розвитку впливають дуже мало. Наприклад, на мою думку, Україна набула статусу незалежної держави в єдино можливий для цього момент. Саме тоді накопичилася критична маса генерації, для якої стандарти споживацького суспільства виявилися більш пріоритетними за фанатичну розбудову розвинутого соціалізму. Переважно ця генерація формує сьогодні українську політичну еліту. Саме цим мотивується існування таких кліше, як «досягнення рівня життя 1990 року», «держава соціальної орієнтації», «управління у справах сім'ї та молоді» тощо. Навіть розуміючи порожність таких напівгасел- напівреалій, представники політичної еліти не можуть відійти від них, поточний «національний характер» сприймає ці кліше із вдячністю, бо вони зрозумілі його історичному варіантові політичної мови. Мови політичної еліти, стрижневому лейтмотиву.

Але українці дуже змінилися після соціальної та ідеологічної катастрофи початку та середини 90-х років. Так само змінювалися американці у 20-х та 60-х, німці після 45-го року, жителі Латинської Америки у 60—70-х роках, навіть китайці у вісімдесятих. І так само у цих країнах поглиблювався розрив між застарілими уявленнями про свій народ політичної та академічної еліти попередньої формації та живою реальністю, новою, вистражданою під час зламу політичною культурою, яка відчуває цю прірву та існує сама по собі, в очікуванні слушного моменту проявитися, виплеснути свою енергію й поховати під собою старі міфи та стереотипи.

Для того, аби зрозуміти народжувану національну ідею, необхідно виявити сучасного українця — її носія. Хто він є, як він живе і що робить? Спочатку звернемося до міфу, виплеканого політ-академічною елітою, що належить до формації, яку можна назвати фольклорними революціонерами та екс-комуністами. Це — людина із цегляним обличчям, яка розмовляє суржиком, тужить за добою Брежнєва, обтяжена комунальним боргом, мріє про еміграцію, кляне вітчизняну владу й заробляє копійки. Можливо, я спрощую. Такий сегмент і справді існує. Але ж він існує всюди! І називається маргіналом — від Лос-Анджелеса до Шепетівки. Він або не голосує, або голосує за партії- банкрути. Потайки саме про підтримку маргіналів мріють усі наші інтелектуали, які носяться із своїми свідомо чи несвідомо тоталітарними ідеями — від донцовських проектів до ідеології «дідусів — грибників». Маргінал себе виявляє нечасто — адже запропонувати йому нічого, він очікує на архангелову трембіту, яку тримає новий Ульянов, Донцов або Бердяєв. Національна ідея, побудована на підтримці маргіналів, — це денаціональна ідея, адже середовищем національної (майже синонім — буржуазної) ідеї може бути лише середній клас...

В Україні, а радше, в її закритому до діалогу політ-академічному співтоваристві існує ще один міф — ніби у нас нема середнього класу. Це чергова риса відірваності від реалій. Коли народився наш середній клас — це предмет для дослідження, але коли він явив себе — відомо достеменно. Це трапилося минулого року, під час масових протестів «cпрощенців», і нехай та бабка із плакатом в руках на екрані одягнута в китайську куртку та зношені чобітки — вона господарка сама собі. Цим вона незрівнянно вище за інші верстви середнього, або удавано-середнього класу — найманих робітників, нехай навіть працівників Майкрософту. Дрібна буржуазія — а тільки вона в усі часи була носієм державотворчих настроїв — нараховує лише за єдиним податком декілька мільйонів громадян України. Високочолі інтелектуали заперечать — ну яке ж це, до біса, середовище ідей? Вибачте заздалегідь, але саме оці, по-нашому «єдиноподатківці», а не жителі зон вільної торгівлі становлять сьогодні пасіонарний кістяк фактично посткомуністичної Китайської Народної Республіки. Якщо комусь більш до вподоби не вітчизняні, а закордонні спостереження стосовно кількості та якості українського середнього класу, раджу зазирнути до щорічних доповідей Агенції Розвитку ООН. Ці дані щонайменше свідчать про зростання середнього класу в Україні протягом останніх п'яти-шести років. Зрозуміло, середній клас не вичерпується дрібним підприємцем — це й виробник, який постає з колін після 1998 року, і професіонал — «вільний стрілець», і проектний менеджер. Звісно, виробництво ідей — фах інтелігенції, але виробництво продуктивних ідей — справа лише тієї інтелігенції, яка органічно пов'язана із панівним у даний час і в певному місці політекономічним явищем. А сьогодні таке панівне явище — це вибухоподібний розвиток ринкових відносин і розбудова національної ідентичності, із ними пов'язаної, якісно відмінної як від етнічної традиції, так і від радянської ерзац-ідентичності.

НЕ ФАНАТИКИ

Чим швидше розгортається український середній клас, основний споживач культурної не революції, а еволюції, тим міцнішим стає його зв'язок із новою українською культурою XXI століття. Адже саме цей клас є головним суб'єктом ідентифікації. Політична еліта, заручниця критеріїв своєї генерації, буде врешті-решт змушена спертися на середній клас, який є єдино стабільною основою будь-якої еліти і який намагається вже доводити це сьогодні. Маргінес піде за політичною елітою. А інтелектуали можуть вирішувати — чи сідлати цю хвилю, чи залишатися у своєму віднесеному на узбіччя човні дискусій про те, чого не існує.

Не існує — якогось особливого колективізму українців. Не існує — жорсткого патріархату. Поза протестантськими церквами — не існує релігійного фанатизму. Поза вузенькими сегментами політичних активістів — не існує підкресленої ксенофобії, етнічного екстремізму.

А що існує? Існує українець-індивідуаліст, чия лояльність поширюється максимум на членів сім'ї. Існує прискорений перехід від аграрно-широкої до вузької, «ядерної», міської сім'ї. Цей перехід гальмується хіба що тією обставиною, що неможливо отримати банківський кредит на житло під меншу зарплату, аніж 1500 гривень на місяць. Сучасний українець — еклектичний і дуже поверхoвий віруючий. Це вже не питання моди, але далеко не питання переконань. Оскільки підхід сучасного українця до церкви є ліберально- громадським. Він ходить до церкви, але не дозволить її в середній школі. Сучасний українець звик до двомовності, але буде проти її офіційного визнання, бо не вбачає у цьому сенсу, а справедливо відчуває загрозу деградації «свого» до другосортності, бо так само звик до українськості, своєї й державно-загальної. Сучасний українець не довіряє революціям. Принаймні тому, що вони не відповідають механізмам розвитку його «малого світу», — революція не здатна перетворити його ларьок на модну крамницю. Це відбувається крізь роки важкої праці — а все інше є банальною пральнею кримінальних грошей, так само, як, наприклад, фірмова крамниця «Лівайс» на майдані спорожнілого, депресивного містечка. Харчовиробний бум кінця дев'яностих надав поштовх прихильності до вітчизняного виробника — а не тисячі порожніх закликів про підтримку цього виробника. Вища освіта переживає сьогодні друге народження в сенсі популярності — занурений у ринкову стихію українець збагнув, що без диплома вище голови не стрибнеш. Дикий ринок відходить у минуле — кваліфікація, постійний саморозвиток потрібні сьогодні й вітчизняному, і закордонному бізнесу, інформаційно- технологічний прогрес долає зіркові відстані за мить, не даючи оговтатись. Мобільний телефон і персональний комп'ютер, кабельне й супутникове телебачення стали звичайністю, ще п'ять років тому ці прилади були лише в надбагатих. Таке враження, що українські інтелектуали, сперечаючись про гунів, діалекти, новий Єрусалим і московську загрозу, проспали надшвидку модернізацію власне українського громадянства. Вибухово розвивається третій сектор, громадянське суспільство, почали підводитися окремі профспілки, а радше, професійно- бізнесові асоціації, спрощенців, лісовиків, шахтарів, численні мережі обміну інформацією тощо. Значна частина українців постійно подорожує світами — чи в заробітках, чи у справах — і збагачується новим досвідом. Найамбітніші сегменти заробітчанства вклали в Україну шалені гроші, найамбіційніший сегмент подорожуючої інтелігенції — створив нову культурну площину, підприємства — нову ділову мережу. Сьогоднішня Україна розвивається в унісон із електронними ритмами, що лунають з монументальних нічних клубів, найбільш продвинуті дивляться «Останню барикаду», більш приземлені — «Галопом по європах», одні грають в «LG-Еврика», інші співають «караоке на майдані». Україна прокинулась від депресії, а її інтелектуальна еліта, здається, захлинулася нею і чи то пишається із свого потойбічного декаденства, чи то звикла до нього та встигла полюбити свій глухий до природних ритмів сучасної України стан душі.

«СПОЖИВАЦЬКІ» ТЕЗИ

Сучасний українець, таким чином, ультра-ліберал економічно та поміркований ліберал — культурно. Страх утратити все, що зароблено, утримує його від революцій, пошук щастя утримує від депресивно-обмеженого консерватизму, безкінечно надв'язуваного ефірами «серйозних програм». Звичайно, існує прошарок людей, несприйнятливих до українського вибуху, але ж цей прошарок руйнується, немов цегла під ударами кайла постмодерної реальності. Зірковий час носіїв внутрішньої агресивної депресії минув десь у 1994— 1998 рр. У 2002 році вибори довели крах політичного обличчя цієї формації, частина її адаптувалася до швидкості руху, інша безнадійно відстала й вибула з гри.

У чому ж полягає програма нового гегемону (як колись називали пролетаріат) нашого суспільства — різнобарвного середнього класу, а отже, і національна ідея, над якою б'ються кращі титани чорнила (або клавіатури)? На мою думку, це досить прості й у чомусь навіть споживацькі тези, але не забуваймо, що прогрес рухають виключно лінь і марнославство, а мізантроп Свіфт зробив для інтелектуалів більше, ніж гуманіст Мор.

По-перше, це зменшення державного втручання у суспільний процес до рівня піклування про літніх громадян, інвалідів, безпритульних. За це люди ладні сплачувати податки — навіть подумки лаючи нібито ненажерливий Пенсійний фонд.

По-друге, це подальше покращання українського культурного продукту — незважаючи на всі пророцтва, його купляє і перетравлює все більша частина українців. Більше сучасного й українського!

По-третє, це збереження, нехай і символічних, а все ж приємних гарантій на здобуття вищої освіти. Без дипломa — нікуди, цим усе сказано. Виявилося, що можна роками сидіти в ларку й залишитися жебраком.

По-четверте, це повага до підприємця. Тут ми докорінно відмінні від росіян, де півкраїни працює на ресурсні корпорації олігархії, а інші живуть за рахунок останньої і клянуть її. Наші громадяни в десяток разів самостійніше, чи не кожен другий займається якоюсь своєю власною справою, нехай навіть і не дуже легальною. Відповідно формується й менталітет, не спиратися на який — самогубство для політика, який бажає крокувати далі сходинками слави.

По-п'яте, безвізові подорожі, Інтернет у кожен дім і всі інші принади постмодерного суспільства.

І, по-шосте, найважливіше — територіальний патріотизм і жага до зростання української присутності у світі. Тузла довела — ми єдині попри мовне питання та протиборство модерних російських і європейських культурних орієнтирів. Ми — Україна, яка, як бізон, впирається грізними рогами у ворота європейського замку й дратує своєю свободою вартових російської фортеці. У нас є своя роль — роль балансу, і саме вона дозволяє Україні проникати всюди, де — перевдягнутою заробітчанином, де — вояком, де — будівничим тропічних космодромів і залізниць, а де — вражаючим голосом тисячолітніх традицій. Саме така екуменічність і еклектика тримає нас разом, штовхає уперед, змушує дивуватись і пророчить славне майбутнє.

На закінчення додам таке. Цілком можливо, що вищевикладена концепція зачепить багатьох — одних своїм лібералізмом, інших — постмодерністю, третіх — нерозбірливістю, четвертих — неканонічністю, п'ятих — надмірним підкреслюванням тих чи інших факторів. Запрошую всіх до дискусії — аби тільки в ній не лунали набридлі акорди декаденства, оспівування гіркого минулого чи можливого в якихось інших, штучних обставинах майбутнього. Свобода, сучасність, оптимізм, обізнаність і любов до гідності співгромадян, а отже, і до себе — ось гасла тієї української ідеї, настрій якої автор насмілився передати у цьому есе. Молода країна не може, а вірніше, й не мусить буди старою й ображеною у душі, у своєму національному характері. Оскільки на богему завжди покладається єдина, але така важка функція — цивілізація суспільства, то давайте не будемо робити з нього некрополь. Україна вже давно не некрополь — для того, аби переконатись у цьому, проведіть уїк-енд у нічних клубах, поблукайте українським Інтернетом, поспілкуйтесь із школярами випускних класів чи завітайте до офісу громадської організації, в якій натхненно працюють, а не розтринькують гроші. Обіцяю — ви повірите в Україну!

  Загальний список