УКРАЇНА-2015: НАЦІОНАЛЬНА СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ. ЕКОНОМІКА

14 січня 2008 року

Нові тенденції у світогосподарській системі, пов’язані з її глобалізацією, поглибленням нерівності між розвинутими країнами і рештою світу, переструктуризацією світової економіки, яка визначатиметься зміцненням нових центрів сили і зміною інститутів світового економічного порядку, зростанням дефіциту енергоресурсів і, відповідно, їхньої вартості, підвищенням ролі інфраструктурних факторів у соціально-економічному розвитку, дедалі більш жорсткими умовами міжнаціональної конкуренції, яка охоплює не тільки товарні ринки, але й ринки капіталів, технологій і робочої сили, формують досить несприятливе середовище з огляду на економічні перспективи України. У таких умовах енергоємність вітчизняної економіки, нестабільність світової кон’юнктури щодо українських товарів експортної групи, відсутність чіткої стратегії просування національних інтересів після приєднання до СОТ можуть стати фактором втрати конкурентних переваг, істотного уповільнення темпів росту ВВП при одночасному зростанні внутрішніх цін в Україні.

Стартові умови розвитку

Нові тенденції у світогосподарській системі, пов’язані з її глобалізацією, поглибленням нерівності між розвинутими країнами і рештою світу, переструктуризацією світової економіки, яка визначатиметься зміцненням нових центрів сили і зміною інститутів світового економічного порядку, зростанням дефіциту енергоресурсів і, відповідно, їхньої вартості, підвищенням ролі інфраструктурних факторів у соціально-економічному розвитку, дедалі більш жорсткими умовами міжнаціональної конкуренції, яка охоплює не тільки товарні ринки, але й ринки капіталів, технологій і робочої сили, формують досить несприятливе середовище з огляду на економічні перспективи України. У таких умовах енергоємність вітчизняної економіки, нестабільність світової кон’юнктури щодо українських товарів експортної групи, відсутність чіткої стратегії просування національних інтересів після приєднання до СОТ можуть стати фактором втрати конкурентних переваг, істотного уповільнення темпів росту ВВП при одночасному зростанні внутрішніх цін в Україні.

Тому економічні стратегії національних урядів у подальшому мають акцентуватися на вирішенні, передусім, таких проблем:

- підтримування передових позицій у наукових дослідженнях і технологіях з ряду пріоритетних напрямів (нанотехнології, ядерна енергетика, авіа-, ракето- і суднобудування, новітнє матеріалознавство і т.д.) шляхом створення потужних об’єднань вітчизняних підприємств однієї галузі, а також розвитку виробничої кооперації з відповідними фірмами Євросоюзу, країн СНД та Азійско-Тихоокеанського регіону. Адже сьогодні високою є вірогідність нових технологічних проривів, які ґрунтуватимуться на відкриттях 1991–2000-х рр. в біології, медицині, інформатиці, космічних дослідженнях, створенні нових матеріалів і джерел енергії;

- входження або утримання/посилення позицій в глобальному обороті високотехнологічної продукції та технологій;

- спеціалізація з надання інтелектуальних послуг в галузі фундаментальних і прикладних наукових досліджень і професійної освіти.

Особливостями технологічного розвитку у найближчі десятиліття стануть, по-перше, розвиток технологій, що формуються на стику різних предметних галузей, а по-друге, посилення дифузії сучасних високих технологій в середньо- та низькотехнологічні сектори виробничої сфери. Очікується формування нових виробничих технологій, що забезпечують в рамках традиційних галузей суттєву зміну характеру виробничих процесів і властивостей готової продукції. Зростання продуктивності у світі все більше спиратиметься на нагромадження не фізичного, а людського капіталу та підвищення вкладу в економічне зростання економіки знань.

Що заважає вітчизняній економіці вписатися у світовий економічний процес з метою забезпечення внутрішніх потреб сталого розвитку і необхідного запасу тривкості до глобальних ризиків?

По-перше, українська економіка залишається слабо диверсифікованою і, відтак, вразливою до коливань кон’юнктури світових ринків, характеризується низьким рівнем інновацій та ефективності використання ресурсів. Джерела експортно-сировинного розвитку, які базуються на інтенсивному нарощуванні металургійного та сировинного експорту в умовах заниженого обмінного курсу гривні, на сьогодні фактично є вичерпаними. Україна вже не може підтримувати конкурентні позиції у світовій економіці за рахунок дешевизни робочої сили та економії на розвитку освіти і охорони здоров’я.

По-друге, однією з сутнісних характеристик вітчизняної економіки є роздвоєність: офіційна заробітна плата і неофіційна, управлінський прибуток і балансовий, ринкова вартість нерухомості і балансова тощо.

З одного боку, Україна визнана країною з ринковою економікою, досягнуто високий рівень її відкритості. Але, з іншого, сформований в Україні національний ринок є недосконалим, не всі ринкові інститути мають адекватний ступінь розвитку, інвестиційний клімат вимагає істотного покращання. Раз від разу підвищуються політичні ризики ведення підприємницької діяльності. Передусім все це є наслідком формування ринкових механізмів на фоні певної однобічності початкової стадії реформ, надмірного акценту на монетарній та бюджетній політиці держави, що мала в основному стабілізаційний характер. Найбільш руйнівними для економіки виявились реформи 1990-1993 років, негативні наслідки яких відчутні й сьогодні, особливо в таких стратегічних галузях, як освіта, наука, інновації та ін.

Темпи економічного зростання української економіки у 2000–2007 рр. – в середньому 7,3% щороку – значно  випереджають динаміку світової економіки. Але нинішнє економічне зростання України суттєвою мірою спирається на поточну зовнішню кон’юнктуру, насамперед експорт металопродукції перших переділів. Пожвавлення виробництва та досягнута макроекономічна стабілізація не розв’язали найгостріших і найскладніших протиріч вітчизняної економіки, навіть не забезпечили виходу валового внутрішнього продукту на рівень кінця 80-х років минулого століття. В країні спостерігаються тенденції погіршання якісних показників зростання. Відновлювальне зростання 2000-х рр. не принесло якісних змін, практично законсервувало процеси примітивізації національної промисловості. Реальний сектор вітчизняної економіки зберігає набутий у ході реформ сировинний перекіс.

Кількісні позитивні зміни в сировинному секторі та у виробництві окремих груп товарів масового споживання відбуваються на тлі подальшої деградації ОПК і сектора високих технологій, які катастрофічно втрачають можливість навіть простого відтворення кадрового потенціалу й підтримання технологічної бази. Це зводить майже нанівець сподівання на економічне зростання за рахунок колишніх високих технологій. Україна майже не виробляє сучасної високоякісної конкурентоспроможної продукції масового попиту цивільного, тобто невоєнного, призначення.

За обсягом ВВП, розрахованим за валютним курсом Україна піднялась з 56-го (2000 р.) до 51-го (2006 р.) місця у світі. Обсяг ВВП України, розрахований за паритетом купівельної спроможності, у 2004 році перевищив 330 млрд. дол. – 29 місце серед країн світу. Проте за класифікацією міжнародних фінансових організацій, Україна є однією з найслабкіших країн у групі середнього рівня доходу. За даними Світового банку, ВВП України в 2004 році з урахуванням паритету купівельної спроможності (ПКС) становив 6330 дол. США на одного мешканця. За цим показником Україна посіла 104-е місце серед 208 країн світу. І це при тому, що за геополітичним масштабом, економічним, технологічним, оборонним та науковим потенціалом Україну ще можна порівнювати з багатьма розвиненими країнами світу. Також, за існуючими оцінками, Україна має значний природно-ресурсний потенціал в розрахунку на душу населення: він в 1,5–2 рази перевищує ресурсний потенціал США, в 4 рази – Німеччини, в 12–15 разів – Японії.

Протягом останніх років спостерігається зростання ефективності виробництва на основі підвищення інтенсивності використання ресурсів і продуктивності праці. Хоча при цьому зростання вартості робочої сили випереджає зростання її продуктивності. За підсумками 2007 року рівень споживання населення сягнув рівня 1990 року, а рівень інвестування не перевищив і 40%.

Усі ці факти красномовно свідчать про те, що в Україні відбувається зростання без розвитку, яке не може бути визнаним ні сталим, ні перспективним для країни.

Зростаюча залежність від зовнішніх факторів стимулює нестабільність і кризи, під тиском яких більшість еліт країни намагається увійти у сферу зовнішнього політичного та економічного впливу.

З 2005 року в Україні почала змінюватися модель економічного і політичного розвитку шляхом послідовної транснаціоналізації в односторонньому напрямі, оскільки процес формування великого українського капіталу, що інтернаціоналізує свою діяльність, йде досить повільно. В результаті Україна повернула на шлях більшості країн Центрально-Східної Європи, в яких провідні виробництва інтегровані у технологічні ланцюжки транснаціональних корпорацій, іноземний капітал відіграє домінуючу роль, здійснюючи великий вплив на політичні рішення, і формує модель залежного розвитку, в якій інноваційність розвитку в більшості складових залежить від ініціатив ТНК, а не політики національних урядів. Одним із кроків у цьому напрямку був продаж «Криворіжсталі» - унікального національного активу. В обмін на тимчасовий зиск Україна втратила стратегічну економічну позицію, фактично підсиливши іноземну ТНК і потенційно послабивши формування власної ТНК в металургійній сфері.

Ситуація погіршується й через те, що інновації у середині країни мало кому є споживати. Господарські структури не мають достатньої економічної мотивації у вирішенні завдань технологічної та структурної модернізації виробництва, формування та освоєння нових товарних ринків. Низький інноваційно-технологічний рівень виробництва впливає навіть на таку, здавалося б, успішну галузь, як металургія, продукція якої лише частково покриває потреби внутрішнього ринку. Не вдається зупинити тенденцію старіння основних фондів, що негативно впливає на ефективність виробництва та приховує у собі перманентну загрозу техногенних катастроф.

Сьогодні мова має йти про нове позиціонування України в геоекономіці з тим, щоб в результаті була змінена сама якість участі країни в міжнародних економічних процесах, враховуючи нову розстановку сил у світовій економіці.

У період 1970-х–1990-х рр. характерною рисою розвитку світового господарства у цілому було постійне зниження темпів приросту ВВП. З 4,6% у 1960-і рр. цей показник знизився до 3,5% у 1970-і роки, 2,9% – у 1980-і та 2,6% в 1990-і рр. Ще нижчими були темпи зростання в розвинених державах.

У 2006 р. на частку провідних індустріальних країн Заходу – "великої сімки" – припадало 41% світового ВВП, тоді як 50 років тому – 51%. Зниження питомої ваги "сімки" у світовій економіці на 10 відсоткових пунктів, або на 1/5, не було різким, але ж воно відбулося навіть при тому, що на вказаний період припало "економічне диво" у ФРН і Японії, а Італія і Франція за темпами зростання не пасли задніх. Отже, в перспективі лідерство Заходу в геоекономіці не гарантоване.

З кінця 1980-х рр. до початку ХХІ ст. в результаті перемоги Заходу в "холодній війні" спостерігалося економічне, ідеологічне та геополітичне лідерство країн ліберально-демократичного капіталізму. Воно супроводжувалося перерозподілом на користь Заходу економічних, фінансових, людських та інтелектуальних ресурсів, які в масовому порядку перетікали в США і Західну Європу. 

Водночас під тягарем політизованого розширення ЄС починає давати збої європейський проект. Даються взнаки прогресуюче старіння населення й агресивне небажання численних емігрантів з колишніх колоній асимілюватися в європейському культурному середовищі. Спроби прийняти єдину Конституцію ЄС були заблоковані громадянами Нідерландів і Франції, а намагання виробити єдину зовнішню політику за найменшим спільним знаменником призводять до відносного послаблення об’єднаної Європи. Обмеженість ресурсів для підтримки розвитку в нових країнах-членах ЄС все більше орієнтує їх на використання національних ресурсів розвитку для скорочення свого відставання від країн-лідерів світу.

Західна цивілізація не монолітна. Між країнами Заходу, до яких часто відносять не тільки США і Європу, але й Японію, Австралію та інші держави, існують об’єктивні геополітичні та економічні неузгодження. Однак при цьому Захід намагається виступати як відносно єдина геоекономічна і воєнно-політична реальність сучасного світу. Фундаментом цієї єдності є те, що Захід є коаліцією країн, об’єднаних ідеєю підтримання та утримання власного глобального лідерства.

Однак поступово ситуація змінюється. Донедавна багатьом здавалося, що Сполучені Штати приречені на одноосібне лідерство і навіть гегемонію у світі, але в 2006 р. частка Євросоюзу у світовому ВВП вперше перевищила частку США.

З виходом глобалізаційних процесів за рамки західної цивілізації конкуренція набула всезагального характеру, а її предметом стали різні ціннісні орієнтири і навіть моделі розвитку, що створило фундаментальний виклик для усіх. На поверхню виходить такий напрям гострої конкуренції, як боротьба між двома моделями розвитку глобального капіталізму – ліберально-демократичним капіталізмом традиційного Заходу і авторитарним капіталізмом, флагманами якого завжди виступали азійські "тигри" і "дракони". Стрімкий прогрес країн Південно-Східної Азії, Південної Кореї вважали скоріше винятком, ніж правилом. Проте бурхливе зростання Китаю не дозволяє більше займатися ескапізмом.

З відкриттям ринків Китаю та Індії, республік колишнього СРСР та арабських країн пропозиція на ринку робочої сили зросла на 3 млрд. осіб, тобто практично подвоїлася, а це – безпрецедентне зростання. Ці країни стали органічною частиною світової економіки. Однак основою модернізації цих країн залишається індустріалізація. У 2001–2005 рр. темпи зростання промислового виробництва випереджали збільшення обсягу вироблених послуг у Китаї, Індії, Малайзії, Монголії, В’єтнамі, Лаосі, Камбоджі, Таїланді, Туреччині, Ірані, Пакистані, Бангладеш, Узбекистані і Туркменістані. В Сінгапурі, на Філіппінах, в Індонезії та Республіці Корея промислове зростання за темпами незначно поступалося динаміці третинної сфери.

На відміну від нових індустріальних країн і країн, що розвиваються, таких, як Бразилія, Росія, Індія і, особливо, Китай, Україна поки що не змогла пробитися на широкий світовий ринок і зайняти на ньому власні надійні ніші з постачання готової, а не сировинної промислової і сільськогосподарської продукції.

             Пропорційність та диспропорції в економіці України

В сучасному світі спостерігається нове явище, яке свідчить про нерівномірність, диспропорційність економічного розвитку і зумовлює кризові потрясіння незалежно від об’єктивних циклів ділової активності. Ця диспропорційність не зводиться до відомої різниці у душовому виробництві ВВП між багатими та бідними країнами. Вона викликана глобалізацією міжнародних фінансових потоків, їх спекулятивним обігом й призводить час від часу до фінансових криз в різних регіонах світу.

Фінансові дисбаланси визначаються зростанням зовнішніх зобов’язань, експансією міжнародної ліквідності на тлі хронічного підвищення зовнішнього дефіциту США і профіциту платіжних балансів Росії, Китаю та деяких інших азійських країн. Що стосується України, то тут домінують заспокійливі погляди на стан державного боргу при цілковитому ігноруванні характеру валових боргових зобов’язань, які погіршують і без того викривлену структуру економіки.

Характерною рисою зовнішнього боргу України у 2006 р. було рекордне зростання заборгованості банківського (на 8 млрд. дол. США) та інших секторів економіки (на 6,6 млрд. дол. США). На 1 січня 2007 р. обсяг валового зовнішнього боргу становив 54,5 млрд. дол.. (51,2% ВВП), збільшившись упродовж року на 14,9 млрд. дол. (37,3%) проти 9 млрд. дол. США (29,3%) у 2005 р. В структурі валового зовнішнього боргу 72% становлять довгострокові зобов’язання. Фінансові дисбаланси породжують нестабільність американського долара, його девальвацію, посилюють дефіцит зовнішньої торгівлі, імпортне засилля іноземних товарів і ведуть до некерованої деструкції української економіки. Підспудні в недавньому минулому процеси подальшого погіршання пропорційності вже відбуваються в наявній формі. Так, зосередження в оптовій торгівлі та посередництві в торгівлі паливом та продовольчими товарами близько третини від загальної кількості підприємств, що впроваджують практику трансфертного ціноутворення, впливає на скорочення частки у виробництві валової доданої вартості сільського господарства та харчової промисловості і перетік її в торгівлю.

Свідченням негативного впливу фінансових дисбалансів на українську економіку було підвищення цін на сировину та матеріали. У 1994–2005 рр. ціни на природний газ зросли в Росії з 83,25 дол. за 1000 куб. м до 212 дол., у США – з 68,94 до 319,03 дол., значне зростання цін спостерігалося на вугілля, алюміній, вовну і сотні інших продуктів. Під впливом цих та деяких інших обставин збільшуються видатки підприємств на енергоносії, хімічні матеріали та послуги торгівлі.

Відповідно до цих обставин стратегічним завданням України є глибоке реформування фінансів підприємств та організацій. Попри ринкові перетворення досі доринковою залишається побудова капіталу – найважливішої ланки фінансової системи сектора нефінансових корпорацій. На 1 січня 2007 р. внутрішня поточна дебіторська заборгованість становила 357,5 млрд. грн., кредиторська – 416,8 млрд. грн. В економічній політиці важливо зробити акцент на розвиткові національних ринків і національного капіталу, передусім в переробних галузях, розширення спектру та обсягів фінансових ресурсів за рахунок капіталізації підприємств, мобілізації "довгих грошей" – коштів страхових компаній, пенсійних фондів, виведення корпоративних фінансів з глухого кута неплатоспроможності.

В Україні, на відміну від західних держав, де помітна тенденція до зниження рівня національних заощаджень, валові заощадження становлять не менше 25% ВВП, чисті – 14–15% ВВП, що є великим, але ще немобілізованим ресурсом розвитку. Структурна політика в державі повинна виконувати активну функцію щодо перебудови відтворювальних пропорцій в національній економіці, оптимізації співвідношення різних її секторів – споживчого, інноваційного, енергосировинного та інфраструктурного. У світовому господарстві сталими тенденціями є збільшення часток споживчого сектора, інвестиційно-інноваційного, а також відносне скорочення енергосировинного та інфраструктурного секторів.

У ХХ ст. обсяги світового промислового виробництва збільшилися у 26,5 рази, а машинобудування – у 94,5 рази з коефіцієнтом випередження – 3,6. Ця тенденція продовжує діяти і в останні роки. Це сприяє зростанню частки машинобудування в структурі промислового виробництва, яка у 1950–2000 рр. підвищилася у розвинених країнах з 22,4 до 45,3%, або у 2 рази. В Україні, навпаки, частка машинобудування скоротилася за роки ринкової трансформації з 30 до 13%, або у 2,3 рази.

В Україні у структурі реальної економіки на споживчий сектор припадає 19,7%, інвестиційно-інноваційний – 18,2%, енергосировинний – 23,8%, інфраструктурний – 19,7%.

Наведені пропорції відображають внутрішні міжгалузеві зв’язки без врахування сфери послуг. Що стосується світової економіки, зокрема розвинених країн, то в них на споживчий сектор припадає до 50% ВВП, інвестиційно-інноваційний сектор – до 20% (передусім за рахунок удвічі більшої частки машинобудування), енергосировинний сектор – до 7%, сектор інфраструктури – до 30%. Відставання України обумовлено надто низькими частками споживчого сектора та сектора інфраструктури, надто великою часткою енергосировинного сектора. Проте найбільші проблеми - в інвестиційно-інноваційному секторі. В Україні відсутній ефективний механізм конвертації заощаджень в інвестиції. Тому актуальним залишається перехід від факторної до інвестиційної моделі з наступним розширенням інноваційних факторів розвитку. Велике значення має відіграти виробничо-технологічна модернізація обробної промисловості, електроенергетики, транспорту і сільського господарства.

Проте в системі державного управління відсутні необхідні інструменти оцінки і прогнозування міжгалузевих перетоків доданої вартості та інвестиційних коштів, що призначені для прийняття стратегічних рішень та запровадження економічної мотивації структурних зрушень. Прогнозування соціально-економічного розвитку має трансформуватися із загальних макромоделей балансово-економетричного ґатунку до моделей, побудованих на основі міжгалузевого балансу, системи національних рахунків і моделей окремих секторів економіки.

Це має узгодити численні галузеві прогнози та програми в єдину систему, розв’язати актуальні народногосподарські проблеми, які накопичувалися роками. Так, у провідній галузі української економіки – чорній металургії – частка мартенівської сталі становить близько 45 проти 20% - в Росії, 7% - в КНР. У розвинених країнах мартенівські печі взагалі не використовуються. Вказані факти стали наслідком порушення пропорцій розвитку між металургією та машинобудуванням. Якщо перша в цілому зберегла свої виробничі позиції, хоча і без необхідної технологічної модернізації, то друга занепадала, скоротивши випуск продукції більш ніж у два рази. З цих же причин деградували сільське господарство, легка промисловість та деякі інші види економічної діяльності.

В національній економіці спостерігаються великі, навіть надмірні внутрішні коливання дохідності – від мінусової у видобуванні вугілля та торфу до завищеної у торгівлі, вантажному транспорті. Внаслідок різних причин пільгові умови мають такі види економічної діяльності, як видобування вуглеводів, нафтоперероблення, пошта і зв’язок, фінансове посередництво тощо. Найскладніші умови – в реальному секторі економіки, який власне й формує ключові передумови ефективності та пропорційного розвитку економіки. У невигідному становищі, про що свідчить нестача відтворювальних ресурсів та передових технологій, знаходяться більшість видів обробної промисловості, передусім машинобудування.

Розподіл валового прибутку складається на користь фінансового посередництва, операцій з нерухомістю, торгівлі. Так, машинобудування, яке виробляє 4,7% ВВП, привласнює тільки 3,2% валового прибутку, металургія - 2,7%, або в 1,85 рази менше, ніж операції з нерухомістю та у 3,72 рази менше, ніж торгівля. Обробна промисловість сплачує 53,4% податків на виробництво та імпорт, а торгівля і операції з нерухомістю – тільки 10,8%.

Цінові та податкові перекоси відтворюють енергосировинну структуру економіки за рахунок стримування обробної промисловості, як двигуна технологічного прогресу.

Низькоприбутковими залишаються діяльність у сфері інформатизації, наукові дослідження та розробки, освіта, охорона здоров’я, тобто ті види діяльності, які формують визначальні засади національної конкурентоспроможності, провідну роль особистісного фактору. Все це свідчить про спотворення макроекономічної відтворювальної структури, необхідність реформи усієї системи державного регулювання економікою.

   Фондоозброєність праці та завдання технологічної модернізації

Критичним фактором реалізації економічної стратегії, що ґрунтується на моделі випереджаючого розвитку, є стан основних фондів, ступінь зношеності яких становить 50%, у тому числі в промисловості - 58%. Середній вік фондів матеріального виробництва дорівнює 21,7 року. Потреби у реновації їх задовольняються лише на 37,3%.

Виходячи із ступеню зношеності фондів та потреб у їх реновації тільки для виходу в режим простого відтворення основного капіталу, обсяг виробничих інвестицій потрібно збільшити в найближчі роки принаймні у чотири рази, а у сфері НДДКР – у 5 разів.

В розвинених країнах фондоозброєність праці безперервно зростає, досягаючи понад 100 тис. дол. у США. В промисловості України фондоозброєність праці за паритетами купівельної спроможності 2002 року становила у 2005 р. 45,5 тис. дол., а з врахуванням зношеності - 27,3 тис. дол. Тому економічна стратегія має виходити із випереджаючих темпів науково-технологічного оновлення виробничого апарату, бо це є ключовим завданням розв’язання головних завдань соціально-економічного піднесення України.

На дуже низькому рівні в Україні знаходиться обсяг амортизації, кошти якої призначені для формування до 70% інвестиційних ресурсів. Частка амортизації в структурі операційних витрат (2006 р.) дорівнювала 2,5%, у тому числі в промисловості – 3,6%, тоді як провідні країни світу в структурі витрат на модернізацію закладають до 50% амортизаційних відрахувань. Слід зазначити при цьому, що облік амортизаційних відрахувань, який ведеться традиційними методами, не враховує такого важливого елемента, як переоцінка фондів за відновною вартістю. Є підстави вважати, що амортизація недооцінена, а ресурси капіталовкладень не ідентифіковані належним чином. Згідно з методологією національних розрахунків порядок обчислення амортизації (споживання основного капіталу) передбачає перерахунок їх в цінах базового року, інфлятування цих значень у поточні ціни з використанням індексів цін.

Все це також впливає на визначення коефіцієнтів введення та вибуття основних фондів. Співвідношення між ними становить орієнтовно 5,3 : 1,1, тобто на заміну зношених фондів спрямовується 21% нововведених. В більш розвинених країнах норма оновлення досягає 8–9%, а заміни 3,5–3,8%. Для України норма простого відтворення має бути підвищена мінімум до 5% по відношенню до відновної вартості виробничого капіталу.

Попередити ризики розвалу країни під тиском екстремальних обставин і проблем, з якими стикаються соціум та політикум, може і повинна модернізаційна модель. 

    Бар’єрність у вітчизняній економіці

Нині в Україні понад 55% усіх товарів і послуг виробляється суб’єктами господарювання, що діють за умов конкуренції. Конкурентне середовище сформовано, зокрема, у торгівлі, на багатьох ринках агропромислового комплексу, легкої, харчової промисловості, машинобудування, будівництва, автомобільного транспорту, у фінансовій діяльності тощо. 88,7% керівників підприємств, опитаних в 2005 р., повідомили, що відчувають конкуренцію з боку інших українських підприємств. Водночас 5,7% респондентів взагалі не відчували конкуренції. Отже, більше 1/11 частини всіх товарів і послуг, вироблених в Україні, реалізується за умов відсутності або практичної відсутності конкуренції, 1/3 – за умов помірної конкуренції. Таке співвідношення конкурентних та монопольних секторів було характерним для економік індустріальних країн середини ХХ ст. Нині в економіці найбільш розвинених країн світу за умов значної конкуренції створюється понад 80% загального обсягу товарів і послуг, а при її відсутності – не більше 2%.

Надмірною в Україні залишається вага в загальному обсязі виробництва сфери природних монополій, недосконалими – механізми державного регулювання цієї сфери. Негативно впливають на конкурентне середовище також надмірна ускладненість дозвільних процедур, високий рівень плати за адміністративні послуги. В Україні продовжує руйнуватися технологічний потенціал, а технологічне відставання від передових країн за останні роки набуло загального характеру. Це відставання досягло критичної межі, за якою наступає втрата самої здатності створювати конкурентоспроможну наукомістку продукцію. В результаті світовому рівню в Україні сьогодні відповідають, у кращому випадку, не більше чверті технологій, багато з яких не перетворюються на конкурентні переваги на стадії промислового виробництва. Але й ці технологічні крихти зосереджені лише на великих підприємствах.

В умовах відкритості економічних кордонів при неготовності вітчизняних товаровиробників до конкурентної боротьби з потужними зарубіжними компаніями державна підтримка української промисловості набуває винятково важливого значення й надзвичайної актуальності. Сьогодні поза зв’язком з національною державою не може бути розглянута і задовільно вирішена жодна проблема конкурентних переваг вітчизняного виробництва. Відповідальні держави не можуть покладатися і не покладаються на автоматичну дію законів ринку.

На практиці існує чимало перешкод для розвитку ринкової конкуренції. Країна, що перетворює свою економічну систему, є слабо захищеною на світовому ринку навіть тоді, коли може виходити на нього з конкурентоспроможною продукцією. Тому вона повинна враховувати можливі види ринкових бар’єрів, у тому числі:

а) адміністративні (інституціональні);

б) соціально-економічні (стала ємність галузевих ринків, пов’язана з відповідними параметрами пропозиції та платоспроможного попиту; стан ринкової інфраструктури; мінімальний рівень капітальних витрат тощо).

Існуючі перешкоди на шляху розвитку конкурентних відносин – один з найважливіших чинників, що обумовлює низький рівень ефективності української економіки, перешкоджає її інноваційній переорієнтації. Іншим проявом неефективної структури української економіки є низька частка малих і середніх підприємств, їх реального внеску в економіку країни (частка у ВВП та зайнятості).

Структурні зміни, що повинні привести до скорочення частки монопольного сектора, мають бути забезпечені насамперед за рахунок вступу на ці ринки нових суб’єктів господарювання, що передбачає, у свою чергу, створення та підтримання сприятливого інвестиційного клімату, усунення та недопущення перешкод вступу на товарні ринки.

Якщо економіка залишиться сировинною (за підсумками І півріччя 2007 р. частка сировинної продукції в обсязі реалізованої продукції добувної та переробної промисловості склала 68,5%, а інвестиційної – лише 14%), то економічне зростання ніколи не зможе перетворитися на економічний прогрес.

   Ключові завдання економічної політики до 2015 року

Між тим, в України є необхідні передумови не тільки для економічного зростання, але й для економічного і соціального процвітання. Насамперед це значні людські, технологічні, виробничі і природні ресурси: підприємливі та освічені люди нового покоління, виробничий і науково-технічний потенціал, що послугує стартовим майданчиком переходу до зростання, яке створює конкурентну основу економіки.

Стратегічними орієнтирами середньострокового соціально-економічного розвитку України мають бути:

Ø        якомога скоріший вихід на обсяги національного виробництва кінця 1980-х рр., але зі структурою економіки, обумовленою переходом до ринкової економіки;

Ø        вихід на стандарти добробуту, притаманні «країнам середнього достатку» (у тому числі середньодушовий ВВП за паритетом купівельної спроможності – 12–15 тис. дол. США);

Ø        підтримання наукового і технологічного потенціалу України за напрямами, здатними забезпечити її конкурентні переваги та національну безпеку;

Ø        створення найбільш сприятливих умов участі країни в процесах глобального економічного розвитку та європейських інтеграційних процесах.

Період 2008–2015 рр. має стати важливим етапом прискорення економічного та соціального розвитку України шляхом здійснення прогресивного характеру структурних перетворень в економіці, поглиблення її зовнішньої інтегрованості та значного поліпшення діяльності ринкових інститутів, оскільки за протилежних умов Україна буде все більше і більше відноситися до числа країн з повністю залежним розвитком, в якій рівень соціальних протиріч буде нагромаджуватися. Отже, мова має йти про створення умов для ефективного і динамічного економічного зростання, що базується на інвестиціях та інноваціях, які забезпечать структурно-технологічну модернізацію вітчизняної економіки та стабільне підвищення добробуту громадян України. Останнє стає головною стратегічною метою економічної політики держави.

Сучасний етап соціально-економічного розвитку держави вимагає орієнтувати економічну політику на невпинне скорочення існуючого розриву між Україною та найбільш розвиненими країнами світу.

Виходячи з цього, слід:

По-перше, усвідомити, що ключове значення для розв’язання сучасних економічних проблем України мають реформи, які виходять за рамки економічної сфери. "Вузьким місцем" є система правозастосування, передусім, судова і правоохоронна системи. Країна підійшла до такої фази, коли подальший економічний розвиток значною мірою буде визначатися станом інститутів державної влади. Стале функціонування економіки неможливе без ефективного державного апарату, справедливого суду, достойної правоохоронної системи.

По-друге, необхідно виробити інструменти економічного зростання, завдяки яким: 1) зростання здійснюється високими темпами, забезпечуючи подвоєння ВВП за 9–10 років; 2) піднесення супроводжується прогресивними структурними зрушеннями (тобто забезпечує диверсифікацію) й підвищує конкурентоспроможність країни; 3) демонструє високі темпи і в середньостроковій, і довгостроковій перспективі, тобто є сталим; 4) забезпечує зближення за рівнем економічного розвитку з найбільш розвиненими країнами (тобто темп зростання є більш високим, ніж середньосвітовий або ніж темп зростання у найбільш розвинених країнах).

По-третє, абсолютним пріоритетом мають стати реформи секторів, пов’язаних з розвитком людського потенціалу, насамперед освіти та охорони здоров’я. Головні конкурентні переваги сучасної високорозвиненої країни забезпечуються високою якістю людського потенціалу й тими факторами, які безпосередньо пов’язані з життєдіяльністю людини.

По-четверте, здійснення будь-яких заходів економічної політики не повинне підривати досягнутий рівень макроекономічної стабільності. Грошова і фінансова стабілізація є найважливішим досягненням останнього десятиліття і найважливішим фактором формування сприятливого інвестиційного клімату.

По-п’яте, величезне значення у вирішенні завдань, що постали перед країною, має докорінне удосконалення її інституційної системи. Створення чітких і зрозумілих "правил гри" для всіх учасників соціально-економічного життя є загальною базою для досягнення цілей соціально-економічного розвитку. При цьому державі необхідно виробляти виключно тонкі механізми налаштування економічних процесів, що потребують обережного втручання у тканину економічного життя, оскільки за останній час з’явились певні тенденції до збільшення адміністративного потенціалу влади. Українська держава зміцніла не лише кількісно, але й якісно, і тепер може дозволити собі бути більш активною, ніж протягом більшої частини 1990-х рр.

Орієнтиром економічного розвитку України є входження до групи країн, де домінує інноваційний шлях розвитку. Вихідними умовами формування ефективної економічної системи, здатної на прискорений розвиток, та відповідно сприятливого ділового клімату є утвердження прав приватної власності (перш за все, на землю та нерухомість) та забезпечення їх захисту, створення рівних умов конкуренції, розвиток стійких і ефективних фінансових інститутів та інститутів, що здійснюють адміністрування в економіці сьогодення. Прискорення темпів інноваційної діяльності та підвищення її ефективності мають характеризуватися, передусім: активізацією структурної перебудови економіки і відповідним удосконаленням її матеріально-технічної бази з метою досягнення її сприйнятливості до науково-технічних новацій; більш досконалим і глибоким обґрунтуванням соціально-економічної доцільності, можливостей впровадження науково-технічних розробок на стадії їх планування з врахуванням рівня пріоритетності і престижності на ринках; підвищенням рівня фінансування науково-технічних розробок з урахуванням цього аспекту законодавчою базою, а також розширенням масштабів залучення позабюджетних коштів, особливо для інноваційної діяльності.

Забезпечення стабільних темпів розвитку економіки України в середньо- та довгостроковій перспективі потребує вирішення фундаментальних проблем: прискореного інвестування реального сектора економіки завдяки реалізації державних заходів щодо запровадження ефективних механізмів залучення коштів населення, доходів від приватизації та створення сприятливих умов для внутрішніх і прямих іноземних інвестицій; реалізації з боку держави ефективних інституційних перетворень у напрямку реформування інститутів власності, створення ринкової інфраструктури, розвитку корпоративного руху, підвищення ефективності виробництва та обміну, реалізації програми енергозбереження; проведення жорсткої бюджетної політики шляхом зміцнення бюджетної дисципліни, підвищення контролю за видатками, оптимізації пільгового оподаткування при зменшенні податкового тягаря для виробників, вдосконалення системи державних закупівель; використання ефективних інструментів грошово-кредитної політики щодо забезпечення необхідної збалансованості монетарних і макроекономічних показників.

1. Позиціонування України у геоекономіці

Враховуючи, що основними характеристиками розвитку світової економіки до 2015 р. можуть стати масштабне використання сучасних технологій в країнах, що розвиваються; перетворення Китаю та Індії на головні локомотиви світового економічного зростання; старіння населення в розвинених країнах на тлі швидкого зростання населення в країнах, що розвиваються; прискорення інновацій, посилення їх впливу на економічний розвиток, зовнішньополітичні стратегії України мають орієнтуватися на пріоритетний розвиток економічних відносин з найбільш динамічними країнами та регіонами світу – не лише сьогоднішніми, але насамперед потенційними лідерами світової економіки:

Ø        Перехід від міжнародної спеціалізації на низько технологічних товарах і послугах, які втілюють в собі незначну додану вартість, до спеціалізації на середньо- та високотехнологічних видах виробництва. Об’єктами міжнародної спеціалізації могли би стати насамперед галузі ракетно-космічної техніки, енергомашинобудування, нових матеріалів із заданими властивостями, мікроелектроніки, комп’ютерних та інженерних послуг, біотехнологій, нових методів отримання енергії та виробництво енергозберігаючого обладнання, впровадження технологій охорони навколишнього середовища.

Ø        Реструктуризація імпорту за рахунок його концентрації на товарах і послугах, які втілюють передові світові технології – із відповідним відносним зменшенням імпорту стандартизованих видів товарів і послуг, які Україна здатна самостійно виробляти на належному рівні ефективності – за рахунок їх прогресуючого заміщення конкурентоспроможними українськими товарами та послугами, які виробляються самостійно або в кооперації з провідними світовими виробниками.

Ø        Розвиток двосторонньої транснаціоналізації виробництва – замість нинішньої тенденції до одностороннього підпорядкування окремих галузей української економіки закордонним ТНК, впровадження механізмів захисту національної економіки від негативних впливів їх політики, пріоритетність формуванню власних ТНК.

Ø        Перехід до цивілізованої системи регулювання міжнародних міграційних потоків, насамперед стосовно відтоку української кваліфікованої робочої сили та високоосвічених фахівців за кордон, включаючи систему відшкодування витрат держави на підготовку фахівців, що виїжджають на роботу за кордон.

Розвиток правових інститутів для ефективного здійснення зовнішньоекономічних операцій, у тому числі у відповідності з прийнятими країною зобов’язаннями щодо вступу до СОТ та адаптації правової системи до норм права Європейського Союзу. У цьому відношенні особливо важливим є врегулювання комплексу питань, пов’язаних з впровадженням в Україні прийнятих у СОТ та в ЄС форм і методів регулювання міжнародної торговельної діяльності та надання державного сприяння економічному розвитку; створенням стабільного та передбачуваного, вільного від корупції та надмірного державного втручання в економіку інвестиційного клімату; створенням умов для прискореного розвитку окремих форм зовнішньоекономічної діяльності, включаючи розвиток міжнародної електронної торгівлі, впровадження електронних технологій у діяльність фондових бірж, регулювання ф’ючерсних операцій з фінансовими і валютними інструментами; стримування масового відтоку за кордон інтелектуального капіталу країни; міграцією і працевлаштуванням українців за рубежем і іноземців на території України, включаючи вирішення питань, зв’язаних з регулюванням умов працевлаштування українців за рубежем, і нерегульованого напливу закордонних мігрантів в Україну, що приносять із собою серйозні соціальні (у т.ч. в аспекті правопорядку) і медичні проблеми.

З метою забезпечення вищевказаних пріоритетів варто прийняти довгострокову концепцію структурної перебудови національної економіки та цілеспрямовано формувати такий інвестиційний режим, у рамках якого був би економічно доцільний перетік капіталу у більш перспективні і стратегічно вигідні види економічної діяльності. А для цього він, зокрема, повинен передбачати комплекс державних заходів, у т.ч. здійснюваних через спеціально уповноважені державні організації або діючі за дорученням держави недержавні структури (недержавні агентства розвитку, інститути фінансування і страхування експорту і т. п.):

Ø        прогресуюче зниження реальних процентних ставок по кредитах для сфери зовнішньоекономічної діяльності з метою більш ефективної концентрації фінансових коштів для здійснення кредитування закордонних споживачів української продукції;

Ø        створення сучасної системи страхування кредитів і зовнішньоекономічних ризиків для експорту капіталомістких товарів;

Ø        економічні, в тому числі, податкові стимули, податкове кредитування імпорту інвестиційного устаткування для створення технологічно досконалих виробництв;

В розвинутих країнах податкові стимули навіть перебільшують інвестиції:  в Австралії податкові пільги складають 150% інвестицій, в Бельгії – 110%, також в багатьох країнах передбачено стовідсоткове виключення з оподатковуваного доходу коштів, спрямованих на інновації.

Ø        тимчасове підвищення тарифного захисту освоєння нових, технологічно ємних виробництв;

Ø        надання державою безкоштовних техніко-економічних консультацій та інформаційного забезпечення для розгортання експортоорієнтованих високотехнологічних виробництв, освоєння нових ринків.

  http://www.uf.org.ua/news/550/

  Загальний список