Нова якість кризових явищ, парадоксально поєднана з позитивними змінами сучасного світу, нагально потребує свого осмислення. І спроби такого осмислення робляться. Проблемам визначення параметрів кризової реальності сучасного світу присвячені численні дослідження З.Баумана, О.Тоффлера та Х.Тоффлер, І.Валлерстайна, С.Гантінґтона, М.Делягіна, Е. фон Вайцзекера, В.Іноземцева, П.Друкера, Е.Ласло, Д.Медоуза, Б.Ломборга та інших науковців.

У цьому переліку, втім, хочеться особливо виокремити одну постать. І не тільки тому, що йдеться про знаного науковця-українця, а й із більш принципових мотивів.

Але спершу — немала цитата.

«Над світом висять катастрофи: через зміну клімату (парниковий ефект), забруднення й надмірне використання питної води, знищення лісів, інших природних ресурсів. І все це — через брак політичної рішучості для реалізації політики сталого розвитку. Найбагатші країни (наприклад США) думають тільки про короткострокові економічні інтереси. Великі бідні країни, які швидко розвиваються, вважають, що мають право наздоганяти багаті, вживати більше енергії, інших ресурсів, чим ще збільшують екологічне перевантаження у світі. Не краща ситуація з демографією. У більшості бідних країн населення зростає дуже швидко. Це веде до масового безробіття й до неможливості цих країн створити відповідну інфраструктуру для забезпечення основних потреб населення, таких як житло, школи, лікарні, транспорт, комунікаційні зв’язки. У більшості багатих країн народжується замало дітей, населення старіє. Це — певна втрата динамізму, великі фінансові навантаження через пенсії та охорону здоров’я для літніх людей, брак робочої сили в багатьох сферах економіки».

Стаття, звідки взято цей фрагмент, написана й опублікована на початку осені 2007 року — за рік до початку нинішньої глобальної фінансово-економічної кризи. Але в ній проблематика кризогенних чинників розглядається значно ширше, ніж це роблять сьогодні «поп-економісти» різних країн. «Проблема в тому, що технологічні можливості розвиваються швидше, ніж індивідуальне та колективне знання, мудрість і порядність для того, щоб використовувати тільки позитивні елементи нового знання й не вживати його для шкідливих, руйнівних цілей. Занадто часто у використанні нових технологій домінують фінансові, а не моральні чи етичні, критерії. Ще одна проблема полягає в тому, що традиційні інституції, які дбали про виховання нових поколінь і збереження морального здоров’я суспільства (сім’я, школа, церква), у більшості країн втратили значну частку свого впливу. Джерелами знання, цінностей і норм поведінки стали Інтернет, телебачення (фільми та реклама). Великий вплив у багатьох суспільствах мають ЗМІ, мафіозні та інші кримінальні структури».

Це — знаний дослідник, член Римського клубу, іноземний член Національної академії наук України Богдан Гаврилишин.

Навряд чи треба представляти цю людину тим, хто впродовж останніх 30 років серйозно цікавиться тими чи іншими аспектами найрізноманітніших соціогуманітарних дисциплін — від соціології до етики праці, від економічної географії до футурології. Йдеться про автора тієї доповіді Римському клубові, яка свого часу викликала, мабуть, найбільшу лють у Кремлі, бо ж із дуже великим скепсисом оцінювала перспективи СРСР; про науковця, який, під оглядом комуністичних ідеологів, був чи не взірцевим «українським буржуазним націоналістом», а водночас — беззаперечним прихильником демократичних політичних настанов; про фахівця з менеджменту і прогнозу, що зумів зробити успішну кар’єру у західному світі і стати авторитетним співрозмовником для багатьох сильних світу цього.

Але головним чинником тут усе ж була доповідь 1979 року, видана через рік англійською мовою під назвою «Дороговкази в майбутнє» і занесена до того списку «буржуйських» книг, які в Союзі можна було читати тільки з дозволу «компетентних органів».

Як пізніше наголошував сам Гаврилишин, «моя головна мета полягала в пошуку нової методології аналізу ефективності держав, а також у дослідженні досвіду різних суспільств з метою створити нову галузь, яку можна було б назвати «архітектурою суспільних ладів» для того, щоб у майбутньо­му, коли Україна стане незалежною, «дистилювати» досвід різних країн і сформувати для України новий, тільки їй властивий лад». Йшлося не про чергову утопію, яка змалювала б «прекрасний новий світ», а про суто наукову працю, що поєднувала три аспекти: аналітику, що мала пояснити, чому одні суспільства є ефективнішими за інші; рекомендації, яким чином і що саме змінити у соціально-економічному житті тієї чи іншої країни для підвищення ефективності економіки; прогностику, покликану окреслити вірогідність тих чи інших змін у різних країнах і можливі наслідки цих змін.

Високий прогностичний потенціал «Дороговказів...» за минулі роки був підтверджений не раз, зокрема, розпадом СРСР, різким зростанням загроз з боку ісламського радикалізму та фундаментальними змінами в Китаї, про тенденції до чого йшлося у книзі. Водночас незатребуваною виявилася методологія окреслення образу ефективного українського суспільства та знаходження шляху перетворення України на ефективну в політичному, економічному та соціально-екологічному плані державу. Слабкою втіхою тут може бути хіба те, що і в більшості світу панівні методології аналізу та планування економічного розвитку виявилися не надто спроможними...

І досі чимало аналітиків як на Заході, так і в Україні намагаються, скажімо, пояснити нинішню глобальну кризу з допомогою лише вузької групи факторів, причому здебільшого фінансового характеру. Маємо не вузькоспеціальну, а світоглядно-філософську проблему тотальної «економізації» світогляду й політичної та господарської практики, коли ведеться мова про можливість (і необхідність) зведення всіх суспільних процесів — від виробничих до культурних — до одного виміру, який виливається у їхню сьогочасну фінансову доцільність.

При цьому, власне, ігнорується полівимірність того, що класична філософія зве «об’єктивною реальністю» в її розмаїтті та динамічній нетотожності самій собі. А ще виникає ілюзія, наче існують остаточні рішення суспільних проблем, однаково придатні і для Гренландії, і для України, і для Буркіна-Фасо. Мовляв, історія сягнула свого найвищого розвитку у формі гранично лібералізованого ринку, і чогось іншого не варто й жадати.

Кардинальна відмінність дослідницької методології Богдана Гаврилишина від подібних зразків просто-таки впадає у вічі. Науковець описує світ не як чорно-білу скатертину — хороше-погане, правильне-неправильне, ринкове-неринкове, — а як, за його словами, помережане складними візерунками різнобарв’я способів життя, де може бути чимало хороших варіантів, що істотно різняться один від одного. Ефективні суспільства, на думку науковця, можуть бути організовані досить по-різному і відрізнятися одне від одного, але все одно залишатися ефективними.

Учений виокремлює три великі групи детермінантів ефективності суспільства: соціальні, політичні та власне економічні. Перші кореняться у цінностях, які діляться на кілька великих груп: індивідуалістсько-конкуренційні, групово-кооперативні та егалітарно-колективістські. У різних суспільствах згадані цінності перебувають у різних поєднаннях, але цілісно-культурні орієнтації повсюдно є засадничими для розвитку економіки. «Соціальна життєздатність суспільства вимагає певної відповідності між прагненнями-сподіваннями і досягненнями-здійсненнями, між мріями і реальністю, усвідомленням своїх прав і їх реалізацією. Соціальна природа людини зумовлює те, що все назване залежить від стосунків між людьми на різних рівнях структури суспільства. Стосунки, в свою чергу, формуються під впливом переконань-цінностей, що відповідає усталеним потребам і уявленням про справедливість», — пише Гаврилишин.

Стосовно форм правління, то тут ситуація також непроста. «Існує кілька прототипів цінностей, форм правління та економічних систем; кожен з них має свої переваги і недоліки. Одні з них привабливіші з гуманістичної точки зору; інші — з політичної, філософської або соціальної; ще інші зумовлюють кращі економічні досягнення», — зазначає дослідник. І на прикладі ситуації та перспектив розвитку тієї чи іншої дер­жави показує, як поєднання цих чинників позитивно або негативно впливає на соціум.

Що ж до суто економічних моментів, то серед них не лише природні ресурси (науковець їх вважає далеко не головними підвалинами розвитку) чи інвестиційні. Не меншу роль відіграють наснага до праці та здатність сприймати і впроваджувати новації (ноу-хау). «На наснагу до праці, — пише Гаврилишин, — впливають релігійні вірування; сприйняття праці як необхідності, як форми зобов’язання перед сім’єю, соціальною групою, нацією, як способу задоволення матеріальних і соціальних потреб або як способу самореалізації... Існують дві категорії ноу-хау. Технічне, що дозволяє людині управляти силами природи для свого блага, та організаційне, що забезпечує створення і підтримку ефективних структур».

При цьому техніко-технологічні новації мають універсальний характер, а от «соціально-організаційне ноу-хау зумовлене розвитком культури і вимагає гармонійного поєднання зі світоглядом людей», тобто воно є за своїм єством національним, «доморощеним».

Одними з головних детермінантів ефективності кожного суспільства, за Гаврилишиним, виступають ціннісні підвалини соціальної життєдіяльності. Це те, що повсякчас ігнорується як західними, так і вітчизняними адептами ринкового ультралібералізму, котрі зазвичай звертають увагу на бездефіцитний бюджет, платіжний баланс держави, купівельну спроможність населення, але не на настрої цього населення і, тим більше, не на його етичні настанови. Нерідко ця «національна специфіка» чи «традиційна мораль» взагалі оголошується завадою на шляху економічного прогресу. Тим часом інша формула Гаврилишина 1980 року ще більш категорична, ніж попередні: «І економічна система, і політичне правління визначаються моральними цінностями суспільства».

Сьогодні науковець, який і в минулі роки наголошував на першорядній важливості екологічних чинників, на повен голос веде мову про необхідність «поєднання політичної свободи, економічної ефективності, соціальної справедливості й симбіотичного співжиття з природою».

Здавалося б, дуже прості речі, проте поставмо майже риторичне запитання: хто і як враховує при накресленні програм соціально-економічного розвитку регіонів України, при формуванні моделі майбутнього держави релігійні чинники в ролі тих, що визначають, поміж іншого, економічну ефективність? І це тільки один чинник формули ефективності суспільства...

«Дороговкази у майбутнє» двічі виходили друком в Україні на початку 1990-х. Проте чи були вони належним чином оцінені кимось, крім уже згаданих інтелектуалів? Ні, Богдана Гаврилишина запрошували бути у них радником і президенти, і прем’єри, але... В результаті домінувала позірно ліберально-одновимірна ідеологія ринкових реформ, яка здебільшого прикривала благопристойною запоною хватальні рефлекси тих, кому влада дозволила стати олігархами.

І от нове, ювілейне, можна сказати, видання класичної вже книги — «До ефективних суспільств. Дороговкази в майбутнє» (Київ, Університетське видавництво ПУЛЬСАРИ, 2009 рік), істотно доповнене текстами, написаними спеціально для нього. Одне слово, хто не прочитав цей текст у 1990-х
і не осмислив його ідеї, має змогу зробити це зараз…